Поетичні картини української  природи очима Шевченка

 Шевченківська картина України була барвистою і живою. Він покинув її у чотирнадцятирічному  віці, тому запам'ятав і описував найчастіше рідний край таким, яким той запам'ятався у дитинстві. Можливо, саме тому найкраще і  по-особливому сприймають Україну очима  Шевченка діти – з тією серйозністю, на яку не  завжди здатні дорослі. Їм легко пояснити його світ – світ не предметний, а світ думок і вражень, які перегукуються між собою.
У  багатьох віршах Т.Шевченка створені неперевершені за своєю майстерністю і виразністю картини природи, що сприймаються як втілення краси рідної землі, захоплюють багатством барв і звуків. Неперевершені за своєю майстерністю й виразністю картини рідної природи поет створив у віршах “Тече вода з-під явора”, “Ой діброво – темний гаю!”, “Зацвіла в долині червона калина”, “Сонце заходить, гори чорніють”, в пейзажних уривках з поем: “По діброві вітер віє”, “Зоре моя вечірняя”, „Дивлюся аж світає” та багатьох інших.
У дорослому віці Шевченко бував в Україні з травня по грудень 1843 року та у 1845 році,  ставши співробітником Київської археографічної комісії ( у цей період він багато подорожував Україною, збирав фольклорні й етнографічні матеріали та змальовував історичні й архітектурні пам'ятки).  Востаннє Шевченко  повернувся в Україну влітку 1859 року, де не був дванадцять років.

 Прекрасна природа, величні могили  часто постають декораціями до історичних сцен. Образи, мальовані з пам'яті, виходять одухотвореними. Дивлячись на світ очима художника, Шевченко замість фарб і пензля використовував слова. Шевченко створив поетичні картини рідної природи в різні пори року, дня і ночі, які відзначаються поетичністю, образністю, багатством мови, характеризуються винятковою теплотою, ліризмом і свідчать, що поет тонко відчував красу природи, прагнув передати її багатство й неповторні барви.Усе, чим гарна українська земля, небо, природа, люди, побут, постає  перед безталанним поетом у повній величі, мов щось найдорожче в світі, найсвятіше, єдине, але  втрачене навіки.

Між горами старий Дніпро,

Неначе в молоці дитина,

Красується, любується

На всю Україну.

А понад ним зеленіють

Широкії села,

А у селах у веселих

І люди веселі.

("І виріс я на чужині")

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою.

Розкажи, як за горою

Сонечко сідає,

Як у Дніпра веселочка

Воду позичає.

Як широка сокорина

Віти розпустила…

А над самою водою

Верба похилилась...

(.....)

Сонце заходить. Гори чорніють,

Пташечка тихне, поле німіє,

Радіють люде, що одпочинуть.

А я дивлюся… і серцем лину

В теплий садочок на Україну.

(«Думи мої, думи мої, ви мої єдині»)